Жив був не король…

… А шматок звичайнісінького поліна – так почав свою безсмертну казку  письменник Карло Коллоді. Вперше «Пригоди Піноккіо. Історія дерев’яної ляльки» було опубліковано 1881 році у Римі на сторінках «Газети для дітей», а пізніше, 1883 році, вони вийшли окремою книгою. Хто сьогодні не знає Піноккіо? Піноккіо знають усі! Але, незважаючи на те, що сьогодні ця книжка перекладена на 87 мов світу, мало хто знає що, як і в самого Піноккіо, так і в його тата Карла є прототипи.

У 2001 році у Флоренції на церковному кладовищі Сан-Мініато-аль-Монте, майже поряд з могилою самого Карла Коллоді було виявлено поховання, на могильній плиті якого було зазначено – «Тут похований Піноккіо Санчеса, народився 1790, помер 1834».
Розкопавши могилу вчені виявили, що людина, похована в ній, мала дерев’яні ноги, руки і навіть носа… Про те, що це саме той Піноккіо, свідчить і підтверджений експертизою лист самого Карла Коллоді до своєї кузини.

Піноккіо Санчеса
У небагатій флорентійській родині народжується хлопчик, якого назвали Піноккіо, що в перекладі з флорентійського діалекту означає «кедровий горішок».
Спочатку все було добре, малюк ріс, як і всі інші діти – грався з друзями, допомагав дорослим, бешкетував… а потім рідні помітили, що хлопець не росте. Реальний Піноккіо був карликом. Його зріст становив всього 120 см. Проте це не завадило призвати молодого Піноккіо в армію. Кажуть, через маленький зріст, там він зміг бути лише барабанщиком.
Його військова кар’єра тривала 15 років. З армії він повернувся абсолютним калікою – під час тренувань в горах через низькийзріст він не зміг виконати завдання, зірвався зі скелі і дуже розбився. Він втратив руки, ноги, і знівечив собі обличчя.
Проте молодий солдат вижив, і доля подарувала йому ще один шанс. Карло Бестульджі, лікар-протезист, виготовив для нього дерев’яні протези. Цей диво-лікар і став прототипом тата Карла.
Коли Піноккіо повернувся додому, то виявилось, що нікого з рідних в нього вже не лишилось. А потім закінчились і гроші, виплачені при звільнені. Допомога сусідів також виявилась не безмежною.

Одного разу, коли Піноккіо випрошував іжу в торговок на базарі, його помітив господар одного з циркових балаганів. Так Піноккіо Санчес став артистом. Дерев’яний карлик більше нагадував ляльку,ніж живу людину, тому і користувався шаленою популярністю у публіки. Ця робота принесла йому певну стабільність та захищеність і він до самої смерті вже більше не голодував.
Піноккіо Санчес загинув через власну необережність – під час виконання одного з трюків він допустив помилку і розбився, сильно пошкодивши собі голову.

А через кілька десятиліть після його смерті Карло Коллоді, розпочавши роботу над своїм знаменитим твором, напише – “Дорога моя кузино… у попередньому листі я згадував про ту нещасну, але дуже хоробру людину – Піноккіо Санчеса. Я хочу написати про нього. Думав, що це буде серйозний роман, але чомусь з самого початку йде казка. У зв’язку з чим, сам не зрозумію, адже насправді доля Піноккіо була дуже трагічною, а не казковою.”

Могила Піноккіо Санчеса на кладовищі Сан-Мініато-аль-Монте у Флоренції

Залишити відповідь

Увійти через: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *